Ви є тут

Інтерв'ю з Головою Асоціації Кононенко В.І.

КОНОНЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ

Суддя Верховного Суду України і Верховного Суду СРСР (у відставці), Заслужений юрист України, суддя вищого кваліфікаційного класу, арбітр Міжнародного комерційного арбітражного суду при торгово-промисловій палаті України. Народився 12 серпня 1937 р. в селі Воскресенка Приазовського району Запорізької області.

Легендарна людина з неймовірним минулим. Не дивлячись на свій поважний вік, Віктор Іванович не закінчує свою активну діяльність. На даний момент він є головою Асоціації випускників Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Нам випала честь поспілкуватися з Віктором Івановичем, та задати декілька актуальних питань.

Чи впливали ваші батьки на вибір професії, як це часто буває?

- Ні, мої батьки жодним чином не впливали на вибір моєї професії. Взагалі, я навіть  не мріяв про те, щоб стати юристом, бо все моє життя було пов’язане з землею. Я працював спеціалістом сільського господарства, помічником комбайнера. А пропозицію  стати юристом я отримав від командира армії, в якій в той час проходив службу. Я безмежно вдячний їм за ту пораду, ті слова які були мені сказані, і після цього я дійсно став юристом. Я ніколи не шкодував про те, що став юристом. І це я не втомлюсь повторювати.

В зв’язку з цим в мене виникло  ще одне питання, тоді що саме привабило вас до юридичної професії: престижне становище в суспільстві, влада чи вже власний порив душі?

- Можу сказати, що це точно не було поривом моєї душі. Навіть коли відбувалася  Державна комісія по розподілу молодих спеціалістів, я дуже сумнівався, бо пропозиції до мене надходили й з прокуратури та з інших правоохоронних органів. Але в ті роки значну  роль зіграли засоби масової інформації, які позитивно відзивалися про професію слідчого. Це, звичайно, не могло не вплинути на випускників нашої академії, більшість з яких пішли до органів прокуратури та МВС. Напроти професія судді не була престижною. Але на мій вибір вплинула практика в Київському районному суді м. Харкова, яку я проходив до державної комісії. І мені сподобалась ця професія. Можна зрозуміти, що це була не мрія, а вже як усвідомлений вибір. І так склалось, що професія судді продовжилась на довгі роки. Починав я від районного судді в м. Керчі, потім судді обласного суду, слідом за цим я був суддею  Верховного Суду, а вже потім перейшов до Верховного Суду СРСР. Одним словом кажучи, я пройшов усі  кар’єрні сходинки працівника суду. Зараз, після багатьох років роботи, я не можу уявити себе ніким окрім судді.

Вікторе Івановичу, якими можна назвати ваші студентські роки: проведеними в компанії друзів та знайомих чи конспектів та книжок?

- Я вважаю, що не можна розрізняти це. Для повноцінного студентського життя важливе й навчання, й активне життя. Вступаючи до інституту я вважав, що в групі будуть розумніші товариші, бо навчання отримане в селі не порівняти з міським. Я навчався добре, ніколи не отримував трійки.  Навіть відрив від навчання, який був в мене на 1 курсі не вплинув на результати моєї першої сесії. Що стосується активності, то на кафедрі фізкультури в нас була сильна волейбольна команда, капітаном якої був Василь Якович Тацій. Не можу не згадати й про нашу сильну футбольну команду в якій я грав. Я завжди був у добрій фізичній формі. Що стосується  іншої сторони студентського життя, то головну роль тут відігравала дружність у групі! Ми завжди займали активну позицію у всіх сферах життя: чи то хор, чи то танці. Дуже сильною була й партійна організація

Випуск 63-го року був спецкурсом, ми навчалися 4 роки. Він відрізнявся від всіх інших тим, що поруч зі мною навчалися: учасники Великої Вітчизняної війни, практичні робітники, демобілізовані з рядів Радянської армії. Тоді щоб вступити, потрібно було мати ще й  трудовий стаж роботи. Ось уявіть собі, сидиш ти у групі, тобі 21 рік, а поруч з тобою сидить, капітан колишньої діючої Радянської армії, учасник Великої Вітчизняної війни . І це неймовірно дисциплінувало нас.

Одним з головних принципів судової влади  є незалежність та неупередженість суддів. Чи реально залишатися «справжнім» суддею,  ураховуючи всі аспекти сьогоднішнього становища в країні: погрози від «могутніх людей», корупціі  і т.д.

- Це вважається самим головним в роботі судді. Як бути незалежним? Якщо бути чесним, то такого не буває. Людина не може не від кого не залежати. Все рівно кожен з нас є залежним  від:  суспільства, від заробітної плати…Але головне від чого залежний суддя-так це від закону! Він повинен підкорятися йому і тільки йому, все інше-відкинути! Він повинен бути безпристрасним! Всі перед ним повинні бути рівними. І ні в якому разі не переходити на сторону адвоката, а тим більше на сторону прокурора. Я був народним суддею, а це було великою відповідальністю. Тому при судовому засіданні, коли поруч з тобою сидять народні засідателі, питання про корупцію відпадає само по собі. Але я вважаю, що в ті роки незалежність судді гарантувалась більше ніж зараз. У нас не завжди виходить, щоб рішення судді було законним та при тому ще й справедливим. Іноді закон не відповідає духу суспільства та загальним інтересам. Проте закон ніхто не міняє. І суддя повинен приймати рішення лише за законом! Межу між справедливістю та законом може знайти тільки досвідчений суддя.

Чи закарбувався у пам яті ваш перший суддівський вирок?

-Звичайно! Я вперше розглядав кримінальну справу з господарського злочину. Це було розкрадання державного майна, і на лаві підсудних сиділи 11 чоловік! Дуже велика перша справа. І мені цей вирок змінили…Й пом’якшили покарання. Сказали, що мій вирок був дуже суровим. Але після цього жодний мій вирок не був зміненим!

А зараз,я хочу на хвилинку забути, що ви є Суддею Верховного Суду України і Верховного Суду СРСР (у відставці), Заслуженим юристом України, суддею вищого кваліфікаційного класу, арбітром Міжнародного комерційного арбітражного суду при торгово-промисловій палаті України та згадати, що перш за все ви є просто людиною,для якої найголовніше щастя це-сім я. Чи багато доводилось жертвувати родинним щастям для того,щоб стати професіоналом своєї справи?

- Кожен раз. Ось їдеш розглядати справи по Україні, а це й не один день…До місяцю доходило. Приходилось жити в гуртожитках далеко від сім'ї. А коли переводили працювати в інші міста, то дружина одразу не погоджувалась. Виїзди, роз`їзди-  це було звичайною справою. Тому найбільш чим мені приходилось жертвувати для того щоб стати професіоналом, так це саме сімейним теплом.

Інтерв`ю проводила Булигіна Катерина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наші партнери