Ви є тут

50 років спогадів з болем у серці, гордістю у душі і сльозами на очах!

Річниця випуску привела безліч колишніх студентів до стін рідної Юридичної академії. Той осінній день дав змогу не тільки випускникам згадати своє студентське минуле, своє навчання, своїх друзів і викладачів, але і Лізі студентів Асоціації випускників – поспілкуватись із деякими з них і побачити, з якими саме почуттями озираються випускники на своє минуле в цьому університеті.

Для колишніх випускників день був багатий на спогади, а для присутніх на зустрічі студентів цей день став унікальною можливістю дізнатись, хто є нашими попередниками, якою вони бачили Академію, але що найцікавіше – які життєві стежки очікували їх після закінчення університету і здобуття юридичної освіти вищого ґатунку. Безперечно, для студентів, які зараз тільки почали закладати фундамент свого професійного розвитку у галузі права, надзвичайно цінним було дізнатись про подальше життя і здобутки випускників.

Це був один з тих днів, коли гордість за рідну Академію набуває нового, глибшого змісту. Зрештою, це дійсно надає натхнення на навчання!

Колбая Георгій Миколайович – випускник Академії 1962 року, у цей день святкував 51 річницю з дня свого випуску. Був не тільки обдарованим студентом, але і закінчив університет з відзнакою. Безперечно, один з багатьох випускників, ким і сьогодні пишається Академія.

І особливо приємно, що він не забуває almamater, хоча наразі є громадянином Російської Федерації і працює у місті Москва.  Родом він із Абхазії, з м. Гудаута. На його молодість припав період неабияких випробувань для його Батьківщини, а саме – насильницька грузинізація Абхазії і її гордих синів, яку він сам ніколи не приймав і завжди засуджував. Георгій Миколайович Колбая встиг попрацювати в прокуратурі і в судовій системі на високих і відповідальних посадах, у тому числі – був суддею Верховного суду СРСР. У своїй професійній діяльності безліч разів стикався із справжніми викликами, але завжди своїми діями підтверджував, що є людиною стійких і непорушних моральних цінностей і міцного характеру.

Але це – всього лише частина інформації, яку можна дізнатись Георгія Миколайовича з Інтернету. Однак, для того, щоб зрозуміти, наскільки це непересічна особистість, необхідно поспілкуватись із ним особисто. Перше, що кидається в очі при першому знайомстві із цією цікавою людиною, - це його харизма і почуття гумору. Георгій Миколайович був надзвичайно відкритий для спілкування і радо погодився дати інтерв’ю інформаційному центру Ліги студентів Асоціації випускників. 

Добрий день. Перше питання, яке хотілося б поставити -які зміни в академії, перш за все, кидаються в очі?

- Які зміни відбулися – це некоректне питання. Тому що… небо і земля! Розумієте, просто зміни – це коли щось просто трохи покращено, виправлено, удосконалено. Безумовно, ми всі вчились не просто у будівлі, а у справжньому пам’ятнику архітектури, автором якого є архітектор Бекетов. Це все безперечно. Але те, що створено зараз – хіба це просто зміни? Це диво! І за це – найбільша подяка. У таких умовах погано вчитись просто неприпустимо! Саме таке моє враження, якщо порівнювати з часом мого навчання тут.

Більшість студентів академії сьогодні – молодь з інших міст України, яким Харків намагається замінити рідне місто. І процес звикання до нового навколишнього середовища не завжди дається легко, хоча всі ми з України. Що ж до Вас, то Ви родом з Абхазії, з міста Гудаута. І, хоча і Харків, і Гудаута тоді були частинами великої країни, ці міста мають зовсім різні обличчя, різні характери. Чи складно було акліматизуватися?

- Звичайно ж, одразу було незвично. Але перевага тієї нашої країни було у тому, що якийсь хлопчина з якоїсь Гудаути не відчував себе чужинцем у далекому для гудаутців Харкові. Це все було єдним. Я був молодшим за більшість студентів. Не стану удаватися до подробиць. Але до мене було неймовірно дбайливе і турботливе ставлення не тільки з боку професорсько-викладацького складу, але й з боку моїх усіх однокурсників, одногрупників. Я з гвардійської третьої групи, а у нас всього було сім груп, і всі йменували себе гвардійськими академічними групами!

Ви зараз мешкаєте у Москві. Ймовірно, у Харкові і Гудауті геть не буваєте?

- Ні, чого ж? У 70-ті і до початку 80-их років у Харків ще ми їздили на зустріч випускників цілком регулярно, практично кожні 5 років. А от у Гудауту я їжджу регулярно і зараз, оскільки там моє коріння, мої сестри, мій батьківський дім, мої могили… У мене троє дітей. У Москві ми живемо з тих пір, як я став суддею Верховного Суду СРСР у 1989 році. Старша донька та син закінчили юридичний факультет МГУ, донька викладає у російській Академії правосуддя, син – слідчий слідчого комітету одного з округів Москви. Молодша донька закінчила московську медичну академію, заміжня, має трьох дітей у Сухумі, а у сина троє дітей у Москві.

 

У 60-70-х роках ви працювали у прокуратурі і загалом за свій життєвий шлях змінили безліч посад на державній службі. Як, на вашу думку, сьогодні змінилось ставлення до державної служби і службовців порівняно з тим періодом в наших країнах: авторитет, повага з боку громадян?

- Так, я був слідчим прокуратури в Сухумі, помічником прокурора в Сухумі, заступником прокурора в Сухумі, очолював міський суд… Справа у тому, що багато що змінилось за цей час, багато чого девальвувалось. Можливо, я помиляюсь, можливо, не все помічаю, але, на мій погляд, у ті наші часи вся система державної служби була суворішою, значно суворішою. І, як мені уявляється, була вона також і «чистішою». Натомість, зараз багато в ній непотребу.

Зараз студентам бюджетного відділення академії, майбутнім фахівцям ще належить кілька років в обов’язковому порядку відпрацювати у державних органах. І багато хто до такої перспективи ставиться скептично, не ототожнюючи роботу на державу з роботою на законність і справедливість. Чи означає це, що Україну очікує нестача ініціативних держслужбовців-юристів?

- Можливо, час і псує покоління, але не обов’язково одне має супроводжуватись іншим. У цій системі немає нічого принципово нового, адже і ми були зобов’язані після навчання відпрацювати за розподілом три роки. Юридична академія виховує пристойних працівників, а далі – танцюй як сам знаєш сам обирай свій шлях, все від людини залежить. Але, якщо здобув освіту за рахунок державного бюджету, то відпрацювати – свята справа! А Вітчизна тобі віддячить!

Робота у прокуратурі у будь-якому випадку має свою особливу специфіку. Ви обіймали посади у прокуратурі у надзвичайно нелегкий для Абхазії час. Час, коли на Вашу професійну діяльність, безумовно, не могли не вплинути зростаючі національні конфлікти. Чи складно було Вам працювати в умовах постійного тиску таких обставин?

- Розумієте, у чому справа… Я жив і працював не у безповітряному просторі, не у вакуумі. Це була Абхазія, Абхазька РСР, що не просто входила до складу Грузинської РСР, але була включена до неї проти волі абхазького народу, за чим стоїть своя історія. Така ситуація стала можливою тому, що керування усіма національними справами було у руках ВКП(б), товариша Сталіна, а пізніше – і товариша Берії також, обидва були господарями Союзу. Саме тому усі національні проблеми та конфлікти я особисто відчував на собі увесь той час, поки працював в Абхазії. І, хоча це, звісно, були на 30-40і роки, але тиск цих зовнішніх обставин на мою професійну діяльність у якості державного службовця у прокуратурі був серйозним.

Вплив конфліктних ситуацій в Абхазії на Вас мав не тільки професійний аспект, адже Вибули небайдужим до долі Абхазії, абхазького народу та його національних, культурних і навіть політичних інтересів. Яка Ваша думка з приводу того, що радянські владні кола називали Вас «абхазьким націоналістом»?

- Це питання зовсім не просте, це питання справедливості. По суті, що відбувалось у ті роки? 60-70ті роки – це нескінчені репресивні спроби грузинізації абхазців. У нас школи були закриті абхазькі,  у нас з усіх радянських партійних засад абхазці були вигнані… Несхвально до цього ставитись – це і є націоналізм?

Абхазія, ваша Батьківщина – це, цілком можливо, у майбутньому суверенна незалежна держава. На сьогодні як самостійну державу її визнали 4 держави світу, а де-юре вона залишається автономною республікою у складі Грузії. З іншого боку, Україна – суверенна, але дуже молода держава. Обидві чи то навантажені, чи то обдаровані радянською спадщиною. Чи можна казати, що у наших країн спільні проблеми сьогодні у міжнародних відносинах?

- Справа у тому, що Україна – це ледь не пів-Європи. Звичайно, дещо спільне можна побачити. Але з позиції Абхазії проблеми незрівняно серйозніші. Хоча можна сказати, що Україні сьогодні надає певну підтримку Захід виключно у противагу Росії, а в наших абхазько-грузинських відносинах вони нас [Абхазію] «штовхають», а підтримують Грузію,  - і теж виключно із антиросійських міркувань. Їм сильна Грузія потрібна як плацдарм у боротьбі з Росією. І виходить, що Європа підтримує Україну і відмовляє у підтримці Абхазії з одних і тих самих антиросійських міркувань.  Масштаби цих проблем України та Абхазії я оцінюю як кардинально різні, хоча обидві країни тут виступають не як носії політичних інтересів, а їх об’єкти.

Державним діячам, які працюють за ідеалами законності і справедливості, іноді доводиться боротись за свої переконання. Наприклад, у кінці 70-х років Ви відстоювали свої погляди на боротьбу зі злочинністю, виступаючи кардинально проти укривання злочинів від обліку. Як юристу зберегти професійну сумлінність і у разі потреби вміти захистити свої переконання? Що для цього зробили саме Ви?

- Так, це взагалі тема напрочуд цікава. Розумієте, у чому справа. Мене у свій час дійсно вмовили стати завідуючим відділенням адміністративних органів Абхазького обкому, переконуючи мене у тому, що справі потрібен мій професіоналізм, що справі потрібні якісь мої моральні якості: чистота, непідкупність. Казали: «Прийде якійсь міністр, він буде «душити» усіх, а тебе – у першу чергу. Погоджуйся». Погодився. Шеварднадзе [міністр внутрішніх справ ГРСР] прислав міністром внутрішніх справ Абхазії свого «намісника». Чим повинен займатись міністр внутрішніх справ? Організацією боротьби із злочинністю. А він займався організацією укриття злочинів від обліку для створення ілюзії уявного благополуччя. Мені довелось вступити з ним у боротьбу. І коли я зрозумів, що керівництво обкому боїться підтримувати мене, побоюючись іти проти «господаря», я сказав, що у такому разі мої як виявилось уявні якості непотрібні. І сказав, що збираюсь піти. І пішов.

Я мала нагоду ознайомитись із Вашою статтею про наукове забезпечення судової реформи, написаною 2005 року. Чи не могли б Ви для читачів розказати і пояснити, чому саме на Вашу думку вигідніше для системи правосуддя і держави загалом брати на суддівські посади юристів-науковців, із науковим ступенем, ніж просто юриста навіть з багатою практикою.

- Розумієте, у чому справа. Взагалі можна мати усі наукові звання, які тільки можна уявити: кандидат, доктор, професор, академік – і все це може виявитись порожнім. Я не за формальну вченість, а за вченість справжню. Мова йде про те, що вчений фахівець – це ж глибокий, багато знаючий спеціаліст. А суддівська діяльність – це ж якнайсерйозніша юридична діяльність. Чого найбільше прагнуть хворі? Попасти до академіка, професора, бо припускається, що він лікуватиме найкраще. Те саме стосується і правосуддя. Найбільш підготовлені, найбільш знаючі люди – хто вони, як не вчені? Це ж зовсім не означає, що це якийсь «небожитель», який геть не знає що відбувається на землі. Наприклад я науковою стежиною не пішов, хоча і маю ґрунтовну аспірантську підготовку. Багато хто вважає, що я надто критично до всіх фахівців ставлюсь, але найбільш критично я ставлюсь до себе. Оскільки, за відомою формулою, «я знаю, що я нічого не знаю». Чим більше ти пізнаєш, тим більше до тебе приходить розуміння, що цього недостатньо, що знати треба ще більше і ще більше. Розумієте? Наука, якщо вона не пов’язана з наукою – вона взагалі не наука. Я за те, щоб заохочувати до практичної діяльності щодо здійснення правосуддя, найбільш глибоких, найбільш ґрунтовно підготовлених. І, скоріш за все, вони на додачу будуть пов’язані з практикою, вони обов’язково будуть обслуговувати практику.

У тій же статті про наукове забезпечення судової реформи Ви наголошуєте на необхідності підняття іміджу і популяризації професії судді. Юридична академія також готує і випускає майбутніх суддів. Як саме можна надихнути молодих юристів і студентів на стремління стати суддями?

- Пафос цієї справи полягав і полягає у тому, щоб викладачі, які читають лекції, навчають майбутніх юристів, самі на своєму прикладі демонстрували престиж юридичної професії взагалі. А якщо це будуть судді, тобто особистості неймовірного масштабу, на їх лекції студенти будуть буквально пробиватись. На лекції одних викладачів студентів і насильно не можна притягнути, а до других – на вході в залу студенти ліктями штовхаються. От усім знайомий Анатолій Федорович Коні починав свою прокурорську діяльність у Харкові у ту пору, коли запроваджували судову реформу у Харківській області. Тут він був справжнім «красенем» у плані служіння правосуддю. Він сам ставив до прокурора такі вимоги, щоб він, виступаючи від обвинувачення, не просто доводив вину підсудного, а був «промовляючим публічно суддею».  Тобто бути не обвинувачем за будь-яких обставин, а саме суддею. І пізніше Коні таки довів, ставши у повний зріст як професіонал, що він – справжній суддя. Якби тільки такі особистості зараз служили правосуддю!

Відомо, що резонансні судові справи зазвичай привертають увагу до судового процесу як до соціального явища взагалі. Як раз тут доречним буде приклад про справу Віри Засулич. Та і сьогодні гучних резонансних справ вистачає. Що ви думаєте про вплив гучних контроверсійних судових справ на формування громадської думки про правосуддя?

- Коні писав, що віра громадян у суд виробляються не десятками, сотнями, тисячами справ, які щодня розглядаються у країні, а тими резонансними, про які всі дізнаються; і залежно від того, як вестиме себе суд, буде формуватись уявлення про всю систему. Чи буде суд піддатливим? Чи буде суд таким, щоб його можна було б легко схилити на будь-яку сторону? Чи стане суд прихилятися перед владою сильних світу цього? Чи він є справжнім судом?

А.Ф. Коні казав, що вплив політики на закон, право і суд  неприпустимий. На Ваш погляд, це неприпустимо за жодних обставин? Чи у найбільш резонансних і найбільш суспільно значущих судових процесах інколи неможливо повністю виключити можливість певного змішування і взаємовпливу політики і закону?

- Розумієте, у чому справа. Я взагалі за духом своїм, чистий «юрист», так би мовити. Вирок у справі Віри Засулич був неправосудним, безумовно. Але її судили звичайні пересічні люди – суд присяжних. У них це була лише реакція на перевищені обвинувачення влади, для якої судовий процес був актом помсти. А у даному випадку і злочин було скоєно для того, щоб створити резонанс у суспільстві, викликати обурення. По суті, рішення у цій справі мало політичний характер. Але виникає конфлікт доцільності: вердикт неправосудний, але відповідає потребам громадськості, політичним потребам. Але хто може з упевненістю сказати, де знаходиться та межа між політичною, суспільною доцільністю і законністю? Межі не визначена. Але юристи мають прагнути до того, щоб займатися лише правосуддям, а політики – виключно політикою.

Сьогодні ми з Вами вже не одноразово казали, що професія судді – це юридична професія особливої природи. Ви вважаєте період роботи суддею Верховного Суду вершиною своєї кар’єри?

- Так, безумовно. Щоправда, я був суддею у той період, коли нашу державу, СРСР, уже хвилювало і роз’ятрювало історією. Психологічний стан як суспільства, так і правової системи був катастрофічний. Але втім, у той короткотривалий час моєї роботи у Верховному Суді саме у рамках Верховного Суду Радянського Союзу були створені такі умови, що були максимально наближені до академічних, що створювало цілком реальні можливості, щоб займатись професійними справами. 

Наші партнери